Тверське зледеніння, яке в деяких джерелах називають також Калінінським, стало першою серйозною хвилею холоду пізнього плейстоцену на Східноєвропейській рівнині. Воно розгорнулося приблизно 70–50 тисяч років тому і відкрило Валдайську льодовикову епоху — останній великий покривний льодовиковий період у цій частині Євразії. Льодовик живився з центрів льодоутворення на Скандинавському щиті та Балтійському кристалічному фундаменті, повільно сповзаючи на південь кількома язиками-лопатями.
На відміну від Дніпровського зледеніння, яке сягало майже 49° північної широти в басейні Дніпра, Тверський льодовик виявився значно скромнішим за площею. Його південна межа зупинилася в районі Валдайської височини, Орші та Смоленська. Проте навіть на такій відстані від України льодовик справив потужний непрямий вплив: північні регіони нашої країни опинилися в широкій перигляціальній зоні, де панували вічна мерзлота, холодний тундро-степ та активне накопичення лесів.
Клімат того часу відрізнявся різкими контрастами. Середньорічні температури в перигляціальній смузі падали на 8–12 °C нижче сучасних, а опадів випадало мало — 250–400 мм на рік. Вітри піднімали пил з оголених просторів і розносили його на сотні кілометрів, формуючи товсті покриви лесу, які сьогодні становлять основу родючих ґрунтів Полісся та Лісостепу.
Місце Тверського зледеніння в стратиграфічній шкалі плейстоцену
Четвертинний період (антропоген) відзначається ритмічним чергуванням льодовикових і міжльодовикових епох. У схемі Східноєвропейської рівнини, яку використовують геологи України, Росії та Білорусі, Тверське зледеніння посідає чітке місце як рання стадія Валдайського (Покровського) зледеніння. Воно відповідає Вюрм І в альпійській класифікації.
Перед ним тривало тепле Микулинське міжльодовиків’я (приблизно 110–70 тисяч років тому), коли на території сучасної України панували широколистяні ліси з дубом, грабом і ліщиною. Потім клімат почав погіршуватися, і льодовик Тверської стадії просунувся на південь. Після Тверського етапу настало відносне потепління — Молого-Шекснинське міжльодовиків’я (близько 50–24 тисяч років тому), а потім — пізня, Осташківська стадія Валдайського зледеніння (24–10 тисяч років тому).
Така двостадійна структура Валдайського зледеніння відрізняє його від більш давніх покривних зледенінь. Геологи фіксують це за зміною моренних горизонтів, флювіогляціальних пісків і перешаруванням з органічними відкладами, які містять пилок та макрозалишки рослин.
Як формувався та рухався Тверський льодовик
Льодовик народжувався там, де сніг не встигав танути за коротке літо. Шари снігу ущільнювалися в фірн, а потім — у кригу. Потужність льодовикового щита в центральній частині сягала 1–2 км. Під власною вагою маса криги починала текти радіально від центрів живлення.
Рух відбувався нерівномірно. Окремі лопаті льодовика просувалися долинами прадавніх річок, виорюючи ложа і залишаючи за собою смуги основної морени — суміші валунів, гравію, піску та глини, яка не була відсортована водою. Там, де лід танув швидше, утворювалися флювіогляціальні конуси виносу та озерні рівнини з шаруватими пісками й супісками.
Процес супроводжувався інтенсивним морозним вивітрюванням порід попереду льодовика. Вода, що замерзала в тріщинах, розривала каміння, а потім льодовик виносив уламки на десятки кілометрів. Так формувалися характерні валунні поля, які сьогодні можна побачити в ландшафтах Валдайської височини та прилеглих територій.
Географічні межі та потужність Тверського льодовика
Південна межа льодовика проходила приблизно по лінії Валдай — Осташков — Торопець — Великі Луки — Орша — Смоленськ. На заході вона зливалася з льодовиковими потоками, що наступали з території сучасної Білорусі та Прибалтики. На сході льодовик сягав верхів’їв Волги та Західної Двіни.
Потужність льодовика була меншою, ніж під час Дніпровського максимуму. Якщо Дніпровський льодовик у центральній частині мав товщину до 3 км і просувався далеко на південь, то Тверський щит був тоншим і зупинився на 300–400 км північніше. Проте його крайня зона створювала потужний «холодильний ефект» для всієї Східноєвропейської рівнини.
Україна опинилася за межами безпосереднього покриття льодом, але в смузі активного перигляціального впливу. Північне Полісся та прилеглі райони Чернігівщини, Сумщини й Волині відчули різке похолодання, розвиток багаторічної мерзлоти та посилення еолових процесів.
Свідчення в геологічних відкладах
Основним свідченням Тверського зледеніння є моренні відклади, які геологи фіксують у розрізах Тверської, Новгородської та Псковської областей Росії, а також у північній Білорусі. Це сірі та коричневі суглинки з включеннями кристалічних валунів, принесених зі Скандинавії та Балтійського щита. Серед валунів часто трапляються граніти, гнейси, кварцити та пісковики.
Флювіогляціальні відклади представлені добре відсортованими пісками та гравіями, які утворювалися в талих водах, що стікали з краю льодовика. У деяких районах дослідники описують озерні глини та супіски, хоча питання про існування великого Тверського прильодовикового озера залишається дискусійним — окремі роботи 2022 року не підтверджують його значних масштабів.
На території України прямі моренні відклади Тверської стадії майже відсутні. Натомість широко поширені перигляціальні утворення: леси та лесоподібні суглинки, кріогенні структури (морозні клиновидні тріщини, полігональні ґрунти), перебудовані річкові долини та еолові форми рельєфу. Ці сліди добре вивчені в Поліссі та на півночі Лісостепу.
Перигляціальна зона: життя на краю льодовика в Україні
Північ України під час Тверського зледеніння перетворилася на холодну, суху тундро-степову смугу. Вічна мерзлота сягала глибини 100–200 м і більше. Літо було коротким і прохолодним, а зима — довгою та суворою. Рослинність складалася з низькорослих трав, осок, чагарникових берізок та верб, а також окремих острівців ялинових і соснових лісів у захищених долинах.
Тварини, пристосовані до холоду, — мамонти, шерстисті носороги, північні олені, вівцебики, песці — знаходили тут достатньо корму на відкритих просторах. Їхні рештки часто трапляються в лесових відкладах та алювіальних відкладеннях того часу. Людина верхнього палеоліту також освоювала ці території: стоянки з кам’яними знаряддями та кістяними виробами свідчать про успішне полювання на великих травоїдних.
Лесові покриви, що формувалися тоді, сьогодні відіграють ключову роль у ґрунтоутворенні Полісся. Тонкий пил, піднятий вітрами з перигляціальної зони, осідав шар за шаром, створюючи родючі лесові ґрунти. Кріогенні процеси того періоду залишили релікти у вигляді морозних клинів та порушених шарів, які іноді ускладнюють будівництво та меліорацію в регіоні.
Сучасні дослідження та нюанси хронології
Сучасні методи датування — оптична стимульована люмінесценція (OSL), термолюмінесценція та аналіз пилкових спектрів — дозволяють уточнювати межі Тверської стадії. Дослідження 2020–2025 років у маргінальній зоні останнього скандинавського зледеніння (зокрема в Тверській області Росії) дають нові дані про динаміку рослинності та клімату під час переходу від Микулинського міжльодовиків’я до Тверського похолодання.
Пилкові діаграми показують поступове зникнення теплолюбних широколистяних порід і поширення холодностійких хвойних та трав’янистих угруповань. Деякі розрізи фіксують короткочасні потепління всередині Тверської стадії, що відповідає загальній пульсації льодовикових епох.
Нюанси залишаються в точному проведенні південної межі льодовика та в оцінці масштабів прильодовикових водойм. Частина дослідників вважає, що велике Тверське озеро, яке раніше реконструювали в літературі, насправді мало менші розміри або являло собою систему менших водойм. Ці уточнення не змінюють загальної картини, але роблять реконструкцію більш точною.
Цікаві факти про Тверське зледеніння
Тверське зледеніння було менш потужним за Дніпровське, але саме воно започаткувало останній великий льодовиковий цикл Східної Європи. Його відклади частково сформували сучасний рельєф Валдайської височини — горбисті моренні рівнини з численними озерами, серед яких відоме озеро Селігер. У перигляціальній зоні України під час Тверської стадії товщина лесових покривів місцями сягала 10–20 метрів. Ці відклади стали основою для формування чорноземів та сірих лісових ґрунтів, які сьогодні годують мільйони людей. Дослідження 2025 року в Тверській області виявили унікальні багатошарові торфовища та озерні відклади з добре збереженим пилком та макрозалишками рослин, що дозволяють відновити детальну картину кліматичних коливань між 70 і 50 тисячами років тому. Тверське зледеніння збіглося в часі з активним розселенням людини сучасного типу (Homo sapiens) по Євразії. Стоянки верхнього палеоліту в перигляціальній зоні свідчать про високу адаптивність наших предків до суворих умов тундро-степу. Деякі сучасні річки північного Полісся та Придніпров’я частково успадкували свої долини від перигляціальних потоків, що стікали з краю Тверського льодовика. Перебудова гідромережі того періоду вплинула на сучасний малюнок річкових систем.
Тверське зледеніння нагадує нам, наскільки чутливою є природа Східноєвропейської рівнини до глобальних кліматичних змін. Навіть віддалений льодовиковий щит змінив ландшафти, ґрунти та екосистеми на сотні кілометрів навколо. Сьогодні ці древні сліди допомагають ученим моделювати майбутні сценарії клімату та краще розуміти, як реагує наш регіон на чергові коливання температури й вологості.
