[від англ. plume - пір'їна] - вузький (діаметр близько 100 км) висхідний речовинно-енергетичний потік у мантії. Піднімається від ядра Землі (глибина 2900 км) до межі нижньої-верхньої мантії (близько 679 км), а далі трансформується в межах верхньої мантії і земної кори. Плюми відносно стабільні в часі. Вік сучасних плюмів становить до 100-150 млн рр. Завдяки діяльності плюмів відбувається плавлення вищезалягаючої мантії, що зумовлює активізацію вулканізму в гарячих точках. Основи поняття заклав канадський геофізик Дж.Т. Вілсон (J.T. Wilson), який у 1963 р. пояснив формування Гавайських островів рухом океанічної плити над стаціонарною "гарячою точкою", що утворилась за рахунок висхідних конвективних потоків у мантії. У 1971 р. американский геофізик У.Дж. Морган (W.J. Morgan) увів поняття "плюм", як мантійний висхідний потік тепла. Пізніше з діяльністю плюмів пов'язали існування магматичних провінцій, вулканічних континентальних окраїн, формування підводних гір (сімаунтів), лавових плато (трапів), ланцюгів океанічних островів, континентальних рифтів.
