[від гр. zeo – кипіти, lithos – камінь] – група мінералів, водних алюмосилікатів переважно Ca і Na (натроліт, анальцим, шабазит, десмин, гейландит та ін.). Структура цеолітів – каркас тетраедрів [(Si,Al)O4], який подібний до каркасу польових шпатів, але більш відкритий – має значні отвори і канали. Завдяки цьому цеоліти мають здатність до обміну іонами та адсорбції молекул. При нагріванні легко віддають воду (цеолітну) та поглинають її назад при зміні умов. Дегідратовані цеоліти здатні адсорбувати з води амоній, спирт, NO2, H2S та ін. Розміри каналів у багатьох цеолітів достатньо великі. Це дає можливість проникати в їх структуру органічним молекулам та катіонам. На цій особливості базується використання цеолітів в якості молекулярних сит. Кожен мінерал групи цеолітів характеризується своєю межею розмірів іонів та молекул, які можуть через них проникати. Чисті цеоліти білі, безколірні, рідше мають світлі відтінки різного кольору. Твердість 3,5-5,5. Густина 2-2,3. Розповсюджені в місцях гідротермальної зміни ефузивних товщ, де заповнюють пустоти та жили разом з іншими подібними мінералами. Також трапляються у метаморфічних, хемогенних породах, сучасних океанічних мулах, у ґрунтах. На території України промислові поклади цеолітів відомі в Криму (масив Карадаг) та Закарпатті. Легко синтезуються. Широко використовуються як ефективні сорбенти та молекулярні сита завдяки виключно високій вибірковій адсорбції.
