ЛУЧИЦЬКИЙ ВОЛОДИМИР ІВАНОВИЧ

Володимир Іванович Лучицький (20.04.(03.05).1877 – 20.10.1949) – видатний український геолог, доктор геолого-мінералогічних наук, професор, академік АН УРСР, заслужений діяч науки УРСР, фундатор і перший директор Українського геологічного комітету.
Народився 20 квітня (2 травня за новим стилем) 1877 р. у Києві. Закінчив у 1899 р. природничий факультет Імператорського університету св. Володимира (нині Київський університет імені Т.Г. Шевченка). Став стипендіатом кафедри мінералогії для підготовки до професорського звання. У 1903-1905 рр. пройшов наукове стажування у Німеччині. У 1907 р. захистив магістерську дисертацію «Петрографічні дослідження кристалічних порід Баварського лісу», а 1912 р. – докторську дисертацію «Рапакиви Киевской губернии и породы, его сопровождающие». У 1908-1914 рр. обіймає посаду професора кафедри мінералогії Варшавського політехнічного інституту. У 1917 р. був ініціатором створення, фундатором, а згодом і першим директором (від 1918 р.) Українського геологічного комітету. Був у складі комісії зі створення Української академії наук. У 1919 р. очолював комісію природних багатств і підсекцію корисних копалин. У 1919-1921 рр. працює професором у Таврійському університеті. За рекомендацією В.І. Вернадського, переїжджає до Москви, де майже 25 років (до 1944 р.) очолює кафедри петрографії в Московській гірничій академії, Інституту прикладної мінералогії, Московському геологорозвідувальному інституті, Геологічному інституті АН СРСР.
У 1944 р. за сприянням В.І. Вернадського переїжджає до Києва, де обіймає посаду зав. відділу петрографії, а від 1947 р. – директора Інституту геологічних наук. Професор Київського університету (1913-1923 і 1945-1949).
Вивчав петрографію і мінералогію Українського щита, стратиграфію докембрію України та Східноєвропейської платформи, гідрогеологію Криму, корисні копалини України (фосфорити, боксити, каолін, графіт). Найбільше уваги приділяв вивченню Українського щита. Серед його наукових праць (усього понад 170) виділяються «Рапаківі Київської губернії і породи, які його супроводжують» (1912), «Стратиграфія докембрію Українського кристалічного масиву» (1939), «Український кристалічний масив» (1947). Очолював колектив авторів капітальної праці «Геологія СРСР» (том V). Багато років досліджував корисні копалини, зокрема, залізорудні родовища Керченського півострова, Курської магнітної аномалії, Кривого Рогу, родовища каолінів України, Уралу, мусковіти і флогопіти Сибіру, графіти Побужжя, вермикуліти, хроміти, титаномагнетитові руди Уралу. Результати цих досліджень опубліковані в роботах: «Керченський залізорудний район» (1922), «Корисні копалини України» (1933), «Фосфорити, їх походження, поширення, добування та використання» (1923), «Каоліни України» (1928), «Каолінова промисловість СРСР і стандартизація її продукції» (1938). Значна кількість праць вченого присвячена гідрогеології: «Вік водоносних горизонтів Києво-Харківського басейну» (1924), «Гідрогеологічна мапа України» (1925), «Гідрогеологічні дослідження міста Сталіно та його округи» (1926), «Гідрогеологічні особливості артезіанських горизонтів Києва» (1927).
В.І. Лучицький опублікував цілу низку підручників і навчальних посібників з петрографії і корисних копалин, зокрема «Петрографія» (1910, 1922, 1932, 1934, 1938), «Курс петрографії» (1912), «Петрографія України» (1934), «Петрографія Криму» (1949), «Петрографічні провінції СРСР» (1936) та ін. Держкомгеології України заснував медаль «В.І. Лучицький. За заслуги у розвідці надр».
Рис. 1. Лучицький Володимир Іванович - видатний український геолог