ПЛЮМ МАНТІЙНИЙ

[від англ. plume - пір'їна] - вузький (діаметр близько 100 км) висхідний речовинно-енергетичний потік (у твердому стані) у мантії. Піднімається від ядра Землі (глибина 2900 км) до межі нижньої-верхньої мантії (близько 679 км), а далі трансформується  в межах верхньої мантії і земної кори. Плюми відносно стабільні в часі. Вік сучасних плюмів становить до 100-150 млн рр. Завдяки діяльності плюмів відбувається плавлення вищезалягаючої мантії, що зумовлює активізацію вулканізму в гарячих точках. Основи поняття заклав канадський геофізик Дж.Т. Вілсон (J.T. Wilson), який у 1963 р. пояснив формування Гавайських островів рухом океанічної плити над стаціонарною "гарячою точкою", що утворилась за рахунок висхідних конвективних потоків у мантії. У 1971 р. американский геофізик У.Дж. Морган (W.J. Morgan) увів поняття "плюм", як мантійний висхідний потік тепла. Пізніше з діяльністю плюмів пов'язали існування магматичних провінцій, вулканічних континентальних окраїн, формування підводних гір (сімаунтів), лавових плато (трапів), ланцюгів океанічних островів, континентальних рифтів.
Рис. 1. Модель нижньомантійного суперплюму та верхньомантійних плюмів
Рис. 2. Діаграма формування ланцюга вулканічних островів над мантійним плюмом
Рис. 3. Локалізація виходів головних плюмів на поверхню